До гарчання собака встигає сказати багато. Облизування носа без їжі поруч. Позіхання не зі сну. Відведений погляд і повернута вбік голова. «Китове око», коли видно білок. Притиснуті вуха, хвіст нижче звичного, струшування всім тілом, ніби після води.
Сцена, яку бачив кожен: дитина обіймає пса за шию, той облизується, відвертає голову, завмирає. Дорослі розчулені: терпить, значить любить. Пес тим часом тричі сказав «мені тісно», і його ніхто не почув.
На тренуванні ці сигнали працюють датчиком складності. Собака посеред вправи позіхає і раптом захоплено нюхає підлогу? Крок завеликий або сесія затягнулася. Спростіть чи завершуйте.
Окреме правило про гарчання: за нього не карають. Гарчання — це сигналізація, попередження на дистанції. Привчите мовчати, і наступного разу попередження не буде, одразу укус.
Що робити, коли бачите сигнали: збільшити відстань до подразника, спростити вправу, закінчити на легкому повторі. Що раніше ви відповідаєте на тихі сигнали, то рідше доводиться чути гучні.
Джерела
- Deldalle S., Gaunet F. (2014). Effects of two training methods on stress-related behaviors of the dog and on the dog–owner relationship. Journal of Veterinary Behavior, 9, 58–65.